Меню Рубрики

Установки пожежної сигналізації та пожежогасіння

Засоби пожежогасіння, пожежна сигналізація

До установкам водяного пожежогасіння відносяться пожежні стволи або зрошувачі, якими можна створювати суцільні, краплинні, розпорошені і мелкораспиленном водяні струмені. Для гасіння пожеж водою застосовують установки водяного пожежогасіння, пожежні автомашини і водяні стволи (ручні та лафетні). Найбільш широке поширення одержали спринклерні і дренчерні установки. Спринклерні установки являють собою розгалужені трубопроводи, розмішені під стелею приміщення, в які вмонтовані спринклери, що зрошують від 9 до 12 м2 площі підлоги.

Вихідний отвір спринклерної головки закрито легкоплавким замком з температурою плавлення 72 ° С. У спринклерних установках розкриваються лише ті головки, які опинилися в зоні високої температури пожежі. Вони включаються через 2-3 хв після підвищення температури.

Дренчерної установки являють собою трубопроводи, заповнені водою до штуцерів дренчеров. Дренчерні головки включаються автоматично або вручну одночасно.

До установкам водопінного гасіння відносяться пересувні засоби (ручні пінні стволи, пенопод’емнікі, піногенератори та ін.), Напівстаціонарні (пенокамери), стаціонарні генератори і автоматичні стаціонарні установки.

Установка водопінного гасіння автоматично включає подачу розчину піноутворювача в генератори, в яких утворюється піна.

Установки газового пожежогасіння можуть бути об’ємного і локального пожежогасіння (за обсягом і за площею). У приміщеннях обсягу до 3000 м2 застосовують об’ємні гасіння вуглекислотними, азотними і аргонових установками, а об’ємом до 6000 м2 — фреоновими.

Для гасіння локальних вогнищ горіння застосовують вогнегасники — ручні та пересувні.

До ручних вогнегасників відносяться пінні, вуглекислотні, вуглекислотні-брометіловие та порошкові.

Пінні вогнегасники володіють наступними перевагами: простотою, легкістю, швидкістю приведення вогнегасника в дію і викиданням рідини у вигляді струменя. Заряд пінного вогнегасника складається з двох частин: кислотної і лужної. На підприємствах використовуються пінні вогнегасники ОХП10. Тривалість дії — 65 с, дальність — 8 м, маса — 15 кг. Вогнегасник приводиться в дію поворотом рукоятки вгору до відмови. При цьому відкривається пробка колби, потім вогнегасник повертається голівкою вниз, в результаті чого кислота виливається в балон і відбувається хімічна реакція. Утворений при цьому вуглекислий газ викликає спінювання рідини, створює в балоні тиск +1000 кПа і викидає рідину у вигляді струменя піни з балона.

Стандартні пересувні піногенератори дозволяють безперервно отримувати хімічну піну. Пеногенератор типу ПГМ-50 застосовують для гасіння легкозаймистих і горючих рідин. Ручні вогнегасники високократної піни типу ОВП-5 заряджають 5% -ним розчином піноутворювача. При роботі вогнегасника стиснений діоксид вуглецю викидає розчин піноутворювача через насадку, утворюючи струмінь високократної піни. Хімічні пінні і повітрянопінні вогнегасники не можна застосовувати для гасіння пожеж на електроустановках, що знаходяться під напругою. У цьому випадку використовують вуглекислотні вогнегасники ОУ-2 і ОУ-5. Вуглекислотний вогнегасник складається з балона, запірно-пускового вентиля, сифонової трубки, гнучкого металевого шланга, дифузора (розпилювача), рукоятки і запобіжника. Запірний вентиль має запобіжний пристрій у вигляді мембрани, яка скидається при підвищенні тиску в балоні. Для приведення вогнегасника в дію його треба розташувати поблизу вогнища пожежі, повернути дифузор в напрямку вогню, відкрити поворотом маховика вентиль і направити вуглекислоту в осередок горіння. Вогнегасник ОУБ-7 використовується для гасіння палаючих твердих і рідких речовин, для гасіння електроустановок під напругою. Він складається з балона місткістю 7 л, заповненої бромистим етилом і двоокисом вуглецю, а також стисненим повітрям для викидання речовини.

Порошковий вогнегасник призначений для гасіння невеликих вогнищ загоряння лужних металів і кремнійорганічних з’єднань. Він складається: з зварного корпусу ємністю 10 л; кришки з запобіжним клапаном і сифонною трубкою; балончика для газу місткістю 0,7 л, з’єднаного з корпусом за допомогою трубки; гнучкого шланга з подовжувачем. Робочий тиск в корпусі становить 700 кПа. Порошок з корпусу вогнегасника виштовхується стиснутим інертним газом через сифонную трубку назовні.

Можливість швидкої ліквідації пожежі залежить від своєчасного оповіщення про пожежу. Поширеним засобом оповіщення є телефонний зв’язок. Також швидким і надійним видом пожежного зв’язку є електрична система, яка складається з чотирьох частин: приладу-сповіщувача (датчиків), який встановлюється на об’єкті і приводиться в дію автоматично; приймальної станції, приймаючої сигнали від одержувача; системи проводів, що з’єднують датчики з приймальною станцією; акумуляторних батарей. Електрична пожежна сигналізація в залежності від схеми з’єднання з приймальною станцією може бути променевої та кільцевої. При променевої схемою від датчика до приймальної станції робиться окрема проводка, звана променем. Луч складається з двох самостійних проводів: прямого і зворотного. При кільцевій схемі всі сповіщувачі встановлені послідовно на один загальний провід, обидва кінці якого виведені на приймальний апарат.

Автоматичні пожежні сповіщувачі залежно від впливає фактора бувають димовими, тепловими та світловими. Димовий фактор реагує на появу диму, теплової — на підвищення температури повітря в приміщенні, світловий — на випромінювання відкритого полум’я. Теплові автоматичні сповіщувачі за типом застосовуваного чутливого елемента діляться на біметалеві, термопарниє і напівпровідникові.

источник

Установки пожежної сигналізації та пожежогасіння

  1. Головна
  2. Документ
  3. Пожежна безпека (НАПБ)
  4. НАПБ Б.06.004-2005. Перелік однотипних за призначенням об’єктів, які підлягають обладнанню автоматичними установками пожежогасіння та пожежної сигналізації

НАПБ Б.06.004-2005. Перелік однотипних за призначенням об’єктів, які підлягають обладнанню автоматичними установками пожежогасіння та пожежної сигналізації

Про затвердження Переліку однотипних за призначенням об’єктів, які підлягають обладнанню автоматичними установками пожежогасіння та пожежної сигналізації

Наказ Міністерства України з питань
надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення
від наслідків Чорнобильської катастрофи
від 22 серпня 2005 року N 161

Зареєстровано в Міністерстві юстиції України
5 вересня 2005 р. за N 990/11270

Із змінами і доповненнями, внесеними
наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій
та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи
від 3 серпня 2007 року N 531

Відповідно до Закону України «Про пожежну безпеку» НАКАЗУЮ:

1. Затвердити Перелік однотипних за призначенням об’єктів, які підлягають обладнанню автоматичними установками пожежогасіння та пожежної сигналізації (додається).

2. Керівникам Державного департаменту пожежної безпеки, головних управлінь (управлінь) МНС України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, ректорам вищих навчальних закладів МНС України, начальнику Вінницького вищого професійного училища цивільного захисту довести до відома керівного складу органів управління системи МНС України та організувати вивчення особовим складом підпорядкованих їм підрозділів Переліку однотипних за призначенням об’єктів, які підлягають обладнанню автоматичними установками пожежогасіння та пожежної сигналізації.

3. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра Горбенка М. О. та начальника Державного департаменту пожежної безпеки Бовсуновського В. В.

Виконуюча обов’язки Міністра

ЗАТВЕРДЖЕНО
наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи
від 22 серпня 2005 р. N 161

Зареєстровано
в Міністерстві юстиції України
5 вересня 2005 р. за N 990/11270

Перелік
однотипних за призначенням об’єктів, які підлягають обладнанню автоматичними установками пожежогасіння та пожежної сигналізації

1.1. Автоматичні установки пожежогасіння (далі — АУПГ) та автоматичні установки пожежної сигналізації (далі — АУПС) належать до інженерно-технічних засобів захисту будинків, споруд, приміщень та устаткування (далі — об’єкти) від пожеж, які загрожують життю та здоров’ю людей, завдають матеріальних збитків від їх наслідків.

1.2. Перелік однотипних за призначенням об’єктів, які підлягають обладнанню автоматичними установками пожежогасіння та пожежної сигналізації (далі — Перелік), установлює види об’єктів, які підлягають обов’язковому обладнанню АУПГ та АУПС під час їхнього будівництва, розширення, реконструкції, технічного переоснащення, реставрації, капітального ремонту, зміни функціонального призначення та категорій приміщень і будинків за вибухопожежною і пожежною небезпекою.

Під час оренди об’єктів (частково або повністю) обов’язки сторін щодо забезпечення їх АУПГ та АУПС повинні встановлюватися договором оренди. У разі, якщо в договорі це питання не обумовлено, забезпечення обладнання установками АУПГ та АУПС покладається на орендодавця, а на орендаря — у частині утримання їх у справному стані.

1.3. Вимоги Переліку є обов’язковими для виконання юридичними та фізичними особами, незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

1.4. Під час визначення об’єктів, які підлягають обладнанню АУПГ та АУПС, окрім Переліку, необхідно керуватися відомчими (галузевими) переліками, будівельними нормами та іншими нормативно-правовими актами, узгодженими з органами Державного пожежного нагляду. Вимоги, викладені в цих документах, не повинні знижувати вимоги Переліку.

1.5. Необхідність обладнання АУПГ та АУПС будинків і приміщень, що не вказані в цьому Переліку, повинна визначатись на підставі науково-технічного обґрунтування, яке повинно виконуватися фахівцями міністерств та відомств із залученням фахівців у галузі пожежної безпеки.

1.6. АУПГ та АУПС повинні проектуватися відповідно до ДБН В.2.5-13-98 «Інженерне обладнання будинків і споруд. Пожежна автоматика будинків і споруд» та інших нормативно-правових актів, які містять вимоги за цими напрямками.

1.7. Тип АУПГ, вид вогнегасної речовини, спосіб гасіння, тип і кількість автоматичних пожежних сповіщувачів, обладнання та апаратура АУПС визначаються проектною організацією, яка має відповідну ліцензію на цей вид діяльності, з урахуванням вимог нормативно-правових актів.

У разі відсутності норм проектування АУПГ та АУПС, а також відхилень від обов’язкових положень цього Переліку необхідно дотримуватись вимог НАПБ Б.02.014-2004 Положення про порядок погодження з органами державного пожежного нагляду проектних рішень, на які не встановлено норми та правила, обґрунтованих відхилень від обов’язкових вимог нормативних документів, затвердженого наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій від 15.11.2004 N 170, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 22.11.2004 за N 1467/10066.

1.8. Перелік не поширюється на об’єкти, в яких зберігаються, виробляються або є в обігу вибухові речовини, сильнодіючі отруйні речовини, радіаційні та бактеріологічні засоби, а також на спеціальні об’єкти Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Державної прикордонної служби України та Служби безпеки України.

1.9. АУПГ, АУПС, системи протидимного захисту, ліфти для транспортування пожежних підрозділів, системи оповіщення та управління евакуацією під час пожежі, внутрішній протипожежний водопровід тощо належать до систем протипожежного захисту (далі — СПЗ).

До систем та устаткування, що не входять до складу СПЗ, але пов’язані із забезпеченням безпеки людей на об’єкті при виникненні пожежі та інших надзвичайних ситуацій, належать установки вентиляції та кондиціювання повітря, що відключаються у разі пожежі; ліфти, ескалатори, травілатори, що повинні працювати в режимі «Пожежа»; машини, механізми, устаткування, транспортні засоби, технологічне обладнання, що мають припиняти роботу, тощо.

1.10. У разі, якщо АУПС здійснює керування СПЗ та системами і устаткуванням, що не входять до складу СПЗ, але пов’язані із забезпеченням безпеки людей на об’єкті при виникненні пожежі та інших надзвичайних ситуацій, за схемою роботи та своїми параметрами повинна забезпечувати формування адресованого сигналу.

1.11. Керування роботою СПЗ та системами, що не входять до їх складу, але пов’язані із забезпеченням безпеки на об’єкті під час пожежі, повинно здійснюватись з центрального пульта управління СПЗ (далі — ЦПУ СПЗ), у якому також повинна відображатись інформація про технічний стан цих систем. ЦПУ СПЗ розташовується в будинках поблизу головного входу або в приміщенні першого чи цокольного поверху з виходом безпосередньо назовні.

1.12. ЦПУ СПЗ не допускається об’єднувати з диспетчерською інженерних служб будівлі відносно сумісництва виконання функцій персоналом, що здійснює цілодобове чергування.

1.13. Під поняттям «будинок, споруда» у Переліку розуміється будинок у цілому або частина будинку (протипожежний відсік), яка відокремлюється за допомогою протипожежних перешкод згідно з ДБН В.1.1-7-2002 «Захист від пожежі. Пожежна безпека об’єктів будівництва».

Під поняттям «приміщення» у Переліку розуміється частина будинку або споруди, виділена нормованими будівельними огороджувальними конструкціями (стінами, перегородками, перекриттями).

1.14. У будинках та спорудах не підлягають обладнанню АУПГ та АУПС приміщення:

з мокрими процесами (душові, басейни, мийні, умивальні; санвузли, крім санвузлів у будинках з атріумами, у громадських будинках багатофункціонального призначення, висотних громадських будинках, аеропортах та вокзалах, театрах, критих спортивних спорудах, кінотеатрах та підземних спорудах з масовим перебуванням людей (50 осіб і більше), охолоджувальні камери тощо);

Читайте также:  Установка видеорегистратора зеркала с 2 камерами

припливних венткамер, що не обслуговують виробничі, складські приміщення категорій А, Б, або В; насосних станцій водопостачання, бойлерних тощо, приміщень для інженерного обладнання будинку (крім приміщень електрощитових та машинних відділень ліфтів), у яких для ізоляції поверхні трубопроводів та обладнання застосовуються матеріали групи горючості Г1 та займистості — В1, а також не застосовуються горючі матеріали та речовини (рідини, розчини, порошки, гранули тощо);

виробничих та складських приміщень за пожежною небезпекою категорії Д;

сходів та сходових кліток, крім типів С2.

1.15. Не підлягають обладнанню АУПГ та АУПС застраховані одноповерхові наземні об’єкти торгівлі, харчування, побутового обслуговування населення, площа протипожежного відсіку яких незалежно від їх ступеня вогнестійкості не перевищує 100 м2.

Якщо площа цих об’єктів становить 150 м2 і більше, то сигнал про спрацювання АУПС повинен виводитись на пульт централізованого пожежного спостереження.

1.16. При виборі типу АУПГ або АУПС для складських приміщень, що розташовані в підвальних або цокольних поверхах, значення площ необхідно приймати вдвічі меншими, ніж вказані в стовпчиках 2 і 3 таблиць Переліку.

1.17. Об’єкти, на які доступ пожежних підрозділів для гасіння пожеж та проведення аварійно-рятувальних робіт здійснюється тільки за наявності спеціального письмового дозволу адміністрації, повинні захищатись АУПГ, незалежно від їх виду, площі та поверховості.

1.18. У разі розташування електрообладнання АУПГ та АУПС у межах вибухонебезпечної зони допустимий рівень вибухозахисту і ступінь захисту оболонки електричних апаратів і приладів, способи прокладання проводів і кабелів у таких зонах повинні відповідати вимогам ДНАОП 0.00-1.32-01 «Правила будови електроустановок. Електрообладнання спеціальних установок» відповідно до класу вибухонебезпечної зони.

1.19. У таблицях Переліку, де передбачено одночасне обладнання приміщень чи будинків АУПГ та АУПС, АУПС необхідно розглядати як систему для управління СПЗ.

1.20. За наявності технічної можливості сигнали від приймально-контрольних приладів АУПГ та АУПС виводять на пульт централізованого пожежного спостереження.

1.21. Простори за підвісними стелями, де прокладено відкрито більше 12 проводів або кабелів (незалежно від напруги та сили струму, на які вони розраховані), виконані з помірно небезпечних за токсичністю продуктів горіння (група Т2) та з помірною димоутворювальною здатністю (група Д2) матеріалів, які не поширюють горіння у пучках за категорією навантаження А (нормативний об’єм горючого навантаження — 7 л на метр погонний згідно з ГОСТ 12176 «Кабели, провода и шнуры. Методы проверки на нераспространение горения»), дозволяється не обладнувати АУПГ за умови наявності на такі проводи та кабелі відповідних сертифікатів Системи УкрСЕПРО, а також обладнання просторів за підвісними стелями АУПС з димовими сповіщувачами та світловою індикацією про їх спрацювання, що встановлюється на підвісних стелях.

1.22. У разі розміщення обладнання пожежної автоматики за підвісною стелею, де немає можливості доступу до пожежних сповіщувачів або зрошувачів, необхідно передбачати технологічні отвори для їх обслуговування.

1.23. Для захисту блоку сервера, шаф з електричним обладнанням, дизель-генераторних тощо допускається використовувати автоматичні модульні установки локального пожежогасіння.

1.24. Для гасіння пожеж при загорянні жиру в зонах з кухонним обладнанням (плити; сковороди; вертикальні, кутові, ланцюгові печі; шашличні печі з використанням газу, дерева, вугільного каміння; фритюрниці; жарові шафи; «китайські котли» та ін.; системи вентиляції; витяжні труби та шафи) допускається використовувати автоматичні модульні установки локального пожежогасіння.

1.25. Усі приміщення висотних громадських будинків та передпокої квартир і позаквартирні коридори, ліфтові холи в житлових будинках з умовною висотою більше 47 м обладнуються адресними АУПС.

1.26. Приміщення квартир та кімнати гуртожитків повинні додатково, окрім вимог, викладених у Переліку, обладнуватися автономними оптико-електронними димовими сповіщувачами.

1.27. У разі, якщо вибухопожежонебезпечні чи пожежонебезпечні ділянки розміщуються в приміщеннях категорії Г та Д за вибухопожежною та пожежною небезпекою і не відокремлені протипожежними перешкодами, дозволяється влаштування локального автоматичного пожежогасіння в межах ділянки.

1.29. Перелік об’єктів, які підлягають обладнанню АУПГ та АУПС, наведений у таблицях 1 — 4 Розділу 2 Переліку.

2. Однотипні за призначенням об’єкти, які підлягають обладнанню автоматичними установками пожежогасіння та пожежної сигналізації

2.1. Будинки різного призначення

Нормативний показник та перелік приміщень, що підлягають обладнанню АУПГ та АУПС

источник

Пожежна сигналізація. Засоби пожежогасіння

Швидке виявлення та сигналізація про виникнення пожежі, своєчасний виклик пожежних підрозділів та оповіщення про пожежу людей, що перебувають у зоні можливої небезпеки, дозволяє швидко локалізувати осередки пожежі, здійснити евакуацію та вжити необхідних заходів щодо гасіння пожежі. Тому підприємства повинні бути забезпечені засобами зв’язку та системами пожежної сигналізації та оповіщення.

Для передачі повідомлення про пожежу в будь-який час доби можна використовувати телефони спеціального та загального призначення, радіозв’язок, централізовані установки пожежної сигналізації. Системи оповіщення про пожежу повинні забезпечувати у відповідності з розробленими планами евакуації передачу сигналів оповіщення одночасно по всьому будинку (споруді) а при необхідності — послідовно або вибірково в окремі його частини (поверхи секції тощо). Кількість оповіщувачів (динаміків), їх розміщення та потужність повинні забезпечити необхідну чутність у всіх місцях перебування людей Для передачі текстів оповіщення та керування евакуацією допускається використовувати внутрішні радіотрансляційні мережі. Приміщення, з якого здійснюється керування системою пожежного оповіщення, належить розміщувати на нижніх поверхах будівель, біля входу на сходові клітки, у місцях з цілодобовим перебуванням чергового персоналу.

Найбільш швидким та надійним засобом виявлення ознак займання та сигналізації про пожежу вважається автоматична установка пожежної сигналізації (АУПС), яка повинна працювати цілодобово. Залежно від схеми з’єднання розрізняють променеві (радіальні) та кільцеві АУПС (рис. 4.37). Принцип роботи АУПС полягає в наступному: при спрацюванні хоча б одного зі сповіщувачів на приймально-контрольний прилад надходить сигнал «Пожежа».

Рис. 4.37. Схеми променевого (а) та кільцевого (б) з’єднання в АУПС: 1 — сповіщувачі; 2 — приймально-контрольний прилад; 3 — блок живлення від електромережі; 4 — блок аварійного живлення; 5 — система перемикання живлення; 6 — з’єднувальні проводи

Неадресовані пожежні сповіщувачі включають тільки в мережі радіального типу; при цьому місце займання визначається номером шлейфа (променя), який видав сигнал «Пожежа». Адресовані пожежні сповіщувачі включають в мережі як радіального, так і кільцевого типу; адреса займання визначається місцем установки оповіщувача, який видав сигнал «Пожежа», за його адресним номером.

На пожежо- та вибухонебезпечних об’єктах АУПС, окрім сигналізації про пожежу, можуть видавати команди в схеми керування автоматичними установками пожежогасіння, димовидалення, оповіщення про пожежу, вентиляції, технологічного та електротехнічного устаткування об’єкта.

АУПС за способом передачі повідомлення (сповіщення) про пожежу поділяють на автономні та централізовані. В автономних установках АУПС сигнал тривоги «Пожежа» від сповіщувача надходить на приймально-контрольний прилад, який встановлюється у приміщенні з цілодобовим перебуванням чергового персоналу. Черговий телефонує на приймальний пост пожежної охорони і передає необхідну інформацію. У централізованих АУПС сповіщення про пожежу від приймально-контрольних приладів передається через канал зв’язку (наприклад, канал пейджерного зв’язку чи радіоканал) на централізований пульт пожежного спостереження.

Ручний пожежний сповіщувач

Одним з основних елементів АУПС є пожежні сповіщувачі — пристрої, що формують сигнал про пожежу. Розрізняють пожежні сповіщувачі ручної та автоматичної дії. Ручний пожежний сповіщувач (рис. 4.38, а) вмикає людина, що виявила пожежу, шляхом натискання на пускову кнопку. Вони можуть використовуватися для подачі сигналу про пожежу з території підприємства. Всередині будівлі ручні сповіщувачі встановлюються як додатковий технічний засіб автоматичної АУПС.

Рис. 4.38. Пожежні сповіщувачі: а — ручний ИР-П; б — тепловий ИП-105; в — димовий ИПД-1; г — сповіщувач полум’я ИП

Автоматичні пожежні сповіщувачі

Спрацьовують без участі людини, від дії на них чинників, що супроводжують пожежу: підвищення температури, поява диму чи полум’я.

Теплові пожежні сповіщувачі

За принципом дії поділяються на: максимальні (ИТ-Б, ИТ2-Б, ИП-105, СПТМ-70), які спрацьовують при досягненні пирогового значення температури повітря в місці їх встановлення; диференційні (НЬ 871-20), які реагують на швидкість наростання градієнта температури; максимально-диференційні (ИТ1-МДБ, О-601), які спрацьовують від тої чи іншої переважаючої зміни температури.

Принципи дії та конструкції теплових пожежних сповіщувачі в можуть бути різними: з використанням легкоплавких матеріалів які руйнуються внаслідок дії підвищеної температури; з використанням термоелектрорушійної сили; з використанням залежності електричного опору елементів від температури; з використанням температурних деформацій матеріалів; з використанням залежності магнітної індукції від температури тощо.

Сповіщувач пожежний ИП-105 (див. рис. 4.38, б) являє собою магнітоконтактний пристрій з контактним виходом. Він працює за принципом зміни магнітної індукції під дією високої температури. При підвищенні температури повітря магнітне поле зменшується, і при досягненні порогового значення температури контакт, який знаходиться в герметичній камері, розмикається. При цьому подається сигнал «Пожежа» на приймально-контрольний прилад.

Димові пожежні сповіщувачі

Виявляють дим фотоелектричним (оптичним) чи радіоізотопним методом. Принцип дії оптичного сповіщувача пожежного димового ИПД-1 (див. рис. 4.38, в) базується на реєстрації розсіяного світла (ефекті Тіндола). Випромінювач і приймач, що працюють в інфрачервоному світлі, розташовані в оптичній камері таким чином, що промені від випромінювача не можуть потрапити безпосередньо на приймач. У випадку пожежі дим потрапляє в оптичну камеру сповіщувача. Світло від випромінювача розсіюється частинками диму (рис. 4.39) і потрапляє в приймач. Унаслідок цього формується сигнал «Пожежа» і подається на приймально-контрольний прилад. У радіоізотопному сповіщувачі диму чутливим елементом слугує іонізаційна камера з джерелом а-випромінювання (рис. 4.40). Дим, який утворюється під час пожежі, знижує ступінь іонізації в камері, що й реєструється сповіщувачем.

Рис. 4.39. Розсіювання світлового потоку частинками диму: 1 — джерело 2 — задимлене середовище; 3 — часточки диму

Рис. 4.40. Іонізаційна камера світла (випромінювач) радіоізотопного сповіщувача диму: 1 — анод; 2 — катод

Пожежні сповіщувачі полум’я

(ИП, ИП-П, ИП-ПБ) дозволяють швидко виявити джерело відкритого полум’я. Чутливий фотоелемент сповіщувача реєструє випромінювання полум’я в ультрафіолетовій чи інфрачервоній частинах спектра. Комбіновані сповіщувачі ІПК-1, ІПК-2, ІПК-3 контролюють відразу два чинника, що супроводжують пожежу: дим та температуру.

Пожежні сповіщувачі характеризуються: порогом спрацювання — найменшим значенням параметра, на який вони реагують; інерційністю — часом від початку дії чинника, що контролюється, до моменту спрацювання; захищуваною площею — площею підлоги, яку контролює один сповіщувач. У табл. 4.13 наведені порівняльні характеристики сповіщувачів різних типів.

Таблиця 4.13. Порівняльна характеристика сповіщувачів різних типів

Окремі сповіщувачі (давачі) охоронної сигналізації (наприклад, ультразвукові, оптико-електричні) мають високу чутливість і здатні дуже швидко (швидше за пожежні сповіщувачі) виявляти перші ознаки займання. Тому вони можуть поєднувати охоронні та пожежні функції. Однак такі сповіщувачі можуть бути лише додатковими елементами АУПС, які підсилюють пожежну безпеку захищуваного об’єкта. Адже охоронна сигналізація працює в неробочий час, а пожежна — цілодобово.

При виборі типу та виконання автоматичного пожежного сповіщувача необхідно враховувати призначення захищуваного приміщення, пожежну характеристику матеріалів, що в ньому знаходяться, первинні ознаки пожежі та умови експлуатації відповідно до ДБН В.2.5-13-98.

Існує чотири основні способи припинення горіння:

1. Охолодження зони горіння або горючих речовин. Прийоми припинення горіння та засоби гасіння пожеж:

— охолодження горючих речовин (матеріалів) при дії на їх поверхню вогнегасними засобами (суцільними чи розпиленими струменями води, піною, снігоподібною вуглекислотою тощо);

охолодження горючих матеріалів (наприклад, горючих рідин, що мають досить високу температуру спалаху) шляхом їх перемішування;

— розбирання горючих твердих матеріалів (наприклад, дерев’яних штабелів чи колод) з подальшим їх охолодженням.

2. Ізоляція горючих речовин або окисника (повітря) від зони горіння. Прийоми припинення горіння та засоби гасіння пожеж:

— створення ізоляційного шару шляхом нанесення на поверхню горючих речовин негорючих матеріалів (покривання горючих речовин піною, покривалом з негорючого теплоізоляційного полотна, грубововняної тканини чи повсті; засипання вогнегасним порошком або піском);

створення ізоляційного шару за допомогою вибуху;

— створення ізоляційного шару (розриву) шляхом розбирання горючих матеріалів, між речовиною, що вже горить, та речовиною, яка ще не охоплена вогнем;

Читайте также:  Установка кожаных манжет на мр 512

— закривання отворів приміщення, охопленого пожежею, з метою ізоляції приміщення від надходження свіжого повітря.

3. Розбавлення повітря чи горючих речовин негорючими. Прийоми припинення горіння та засоби гасіння пожеж:

— розбавлення повітря шляхом введення в нього негорючих парів і газів (вуглекислого газу, азоту, водяної пари тощо);

— розбавлення горючих матеріалів шляхом дії на їх поверхню негорючих речовин, що легко випаровуються або розкладаються (може досягатись тими ж засобами, що й у попередньому випадку);

— розбавлення горючих та легкозаймистих гідрофільних рідин водою (наприклад, спиртів).

4. Хімічне гальмування (інгібування) реакції горіння. Прийоми припинення горіння та засоби гасіння пожеж:

— подавання в зону горіння галогеновуглеводнів (хладонів);

— подавання на поверхню горючої речовини вогнегасних порошків.

Зазвичай механізму гасіння пожежі притаманний комбінований характер, при якому мають місце одночасно кілька способів припинення процесу горіння.

Речовини, що володіють фізико-хімічними властивостями, які дозволяють створити умови для припинення горіння називаються вогнегасними речовинами. Вони повинні відповідати таким вимогам: володіти високим ефектом гасіння при відносно малій їх витраті; бути дешевими, доступними, простими і безпечними у застосуванні; не заподіювати шкоди людям, тваринам, матеріалам, предметам та навколишньому середовищу.

Речовинами, що найбільш повно відповідають вищезазначеним вимогам, а відтак належать до основних вогнегасних речовин, є: вода (в різних видах), піна, інертні та негорючі гази, галогенопохідні вуглеводнів, спеціальні порошки, пісок. Ці речовини здійснюють зазвичай комбіновану дію на процес горіння. Так, вода охолоджує та ізолює (або розбавляє) джерело горіння; піна чинить ізолювальну та охолоджувальну дію; порошки можуть інгібувати процес горіння та ізолювати тверді горючі речовини від зони полум’я. Однак для будь-якої вогнегасної речовини характерна основна (домінуюча) дія. Наприклад, вода здійснює, в основному, охолоджувальну дію на процес горіння, піна — ізолювальну, інертні та негорючі гази — розбавлювальну, галогено-вуглеводні та порошки — інгібувальну.

Розглянемо детальніше основні вогнегасні речовини.

Найбільш розповсюджена, дешева та легкодоступна вогнегасна речовина. Вона має велику теплоємність, завдяки якій відбувається інтенсивне охолодження речовини, що горить. Так 1 л води при нагріванні до 100 °С поглинає близько 4-Ю5 Дж теплоти, а при випаровуванні — майже в п’ять разів більше. Крім того, вона змочує речовини і утруднює тим самим доступ до них кисню повітря. Водяна пара, що утворюється при гасінні пожежі водою у закритих приміщеннях (1 л води при випаровуванні утворює 1725 л пари), розбавляє повітря та знижує концентрацію в ньому кисню (при концентрації водяної пари в повітрі 35 % та вище за об’ємом процес горіння стає неможливим). Для гасіння пожежі вода може застосовуватись у різних видах: компактними струменями; розпиленою та тонкорозпиленою, як водяна пара.

Вода у вигляді компактних струменів використовується для гасіння пожеж, що надто розвинулись; пожеж на висоті; коли необхідно подати воду на великі відстані (до 50-70 м) чи надати їй значної ударної сили для відриву полум’я від матеріалу, що горить; для створення водяних завіс та охолодження об’єктів, що знаходяться поруч з осередком пожежі. Такий спосіб гасіння пожеж є простим та розповсюдженим, однак характеризується значними витратами води.

Розпиленими та тонкорозпиленими (краплинами менше 100 мкм) струменями води ефективно гасять тверді речовини і матеріали, горючі та навіть легкозаймисті рідини. Під час такого гасіння пожеж значно зменшуються витрати води» мінімально зволожуються та псуються матеріали, осаджується дим, створюються найбільш сприятливі умови для випаровування води, а від так — підвищення охолоджувального ефекту (при випаровуванні 1 л води поглинається близько 22 o 106 Дж теплоти) та розбавлення горючого середовища. Гасіння розпиленою та тонкорозпиленою водою має низку переваг (у першу чергу, зменшуються витрати води) і тому в останні роки знаходить усе ширше застосування.

Водяна пара придатна для гасіння пожеж у приміщеннях об’ємом до 500 м3 та невеликих пожеж на відкритих майданчиках та устаткуванні. Пар зволожує матеріали та предмети, а також розбавляє повітря, знижуючи тим самим концентрацію кисню в зоні горіння. Вогнегасна концентрація водяної пари в повітрі становить приблизно ЗО-35 % за об’ємом.

Слід зазначити, що як вогнегасна речовина вода має також властивості, що обмежують область її застосування. Так, водою не можна гасити об’єкти, устаткування, що знаходяться під напругою, оскільки вода є електропровідною. Вода вступає в хімічну реакцію з лужними, лужноземельними металами, їх карбідами, в результаті чого виділяється значна кількість тепла та горючих газів, що може призвести до вибухів та розповсюдження пожежі. Не можна гасити водою легкозаймисті рідини, що мають меншу, ніж у води, густину (бензин, гас, толуол та ін.,), оскільки вони спливають та продовжують горіти на поверхні води, збільшуючи тим самим осередок пожежі. По плівці ЛЗР, що розтікалася на поверхні води, пожежа може поширитись на значну відстань. Окрім того, вода може спричинити псування, тому її не можна використовувати для гасіння цінного устаткування та матеріалів (наприклад, в обчислювальних центрах, бібліотеках, музеях, картинних галереях тощо).

Широко застосовується для гасіння легкозаймистих рідин. її вогнегасна дія полягає в тому, що покриваючи поверхню речовини, яка горить, вона обмежує доступ горючих газів та парів у зону горіння, ізолює речовину від зони горіння та охолоджує найбільш нагрітий верхній шар речовини. Для неперервного подавання піни при гасінні великих пожеж використовують спеціальні піноутворювальні апарати — стволи повітряно-пінні (СПП), піно-генератори (ГПС). На практиці застосовують два види піни: хімічну та повітряно-механічну.

Хімічну піну отримують при взаємодії лужного та кислотного розчинів у присутності піноутворювача. Така піна складається зі 80 % вуглекислого газу, 19,7 % води та 0,3 % піноутворювальної речовини. її густина становить близько 0,2 г/см3, кратність — 5 (відношення об’єму піни до об’єму розчину, з якого вона утворена), стійкість — до 40 хв. У зв’язку з високою вартістю компонентів, складністю отримання та організації пожежогасіння застосування хімічної піни в теперішній час обмежується.

Повітряно-механічна піна утворюється при механічному змішуванні повітря, води та піноутворювача. Частки цих компонентів становлять відповідно 90, 9,4-9,8 та 0,2-0,6 %. Повітряно-механічна піна буває низької (до 10), середньої (10-200) та високої (понад 200) кратності. її стійкість залежить від піноутворювача й становить до 20 хв, але зі збільшенням кратності вона зменшується.

Головним чином, вуглекислий газ та азот, знижують концентрацію кисню в осередку пожежі та гальмують інтенсивність горіння. Вогнегасна концентрація цих газів при гасінні пожежі в закритому приміщенні становить 30-35 % від об’єму приміщення. Інертні та негорючі гази застосовуються, як правило, для гасіння легкозаймистих та горючих рідин, твердих речовин та матеріалів, устаткування під напругою, а також у випадках, коли використання води чи піни не дає дієвого ефекту чи воно є небажаним з огляду на значні збитки (у музеях, картинних галереях, архівах, приміщеннях з комп’ютерною технікою тощо).

Найбільший ефект досягається при гасінні інертними та негорючими газами пожеж у замкнутих об’ємах, однак при цьому необхідно враховувати вірогідність токсичної дії на людей вуглекислого газу.

Вогнегасна дія галогеновуглеводнів (хладонів)

Полягає у хімічному гальмуванні реакцій горіння шляхом розривання ланцюгових реакцій окиснення, тому їх називають інгібіторами, або антикаталізаторами. У порівнянні з вуглекислим газом вони є більш ефективними та завдяки змочуванню можуть застосовуватись для гасіння тліючих речовин та матеріалів.

Нижче наведено деякі галогенопохідні вуглеводнів та їх вогнегасні концентрації у відсотках за об’ємом: бромистий метилен — 2,4 %; йодистий метилен — 2,7 %; тетрафтордиброметан — 7,5 %; бромистий етил — 8,6 %; дихлормонофторметан — 9,5 %. До недоліків галогеновуглеводнів можна віднести їх високу корозійну активність, токсичність та вартість. Під час використання галогеновуглеводнів для гасіння пожежі необхідно дотримуватись правил безпеки. Зокрема, приведення в дію хладонових установок пожежогасіння допускається лише після евакуації людей з приміщення.

Являють собою подрібнені мінеральні солі з різними добавками, що протидіють злежуванню та утворенню грудок. Вони характеризуються високою вогнегасною спроможністю та універсальністю щодо сфери застосування. Вогнегасні порошки можна використовувати для різноманітних способів пожежогасіння, в тому числі для інгібування та припинення горіння вибухом.

Розрізняють порошки загального та спеціального призначення. Основним компонентом порошку ПСБ є бікарбонат натрію (технічна сода); ПФ — діамоній фосфат; ПС — карбонат натрію; СН — силікагель, насичений хладоном.

Усі установки та засоби, що застосовуються для гасіння пожеж, поділяються на стаціонарні, пересувні та первинні.

Стаціонарні установки пожежогасіння являють собою апарати, трубопроводи та обладнання, які встановлені на постійних місцях і призначені для подачі

Таблиця 4.12. Класифікація пожеж та рекомендовані вогнегасні речовини

вогнегасних речовин до місць займання. Такі установки поділяються на автоматичні, напівавтоматичні та ручні. Автоматичні установки у разі виникнення пожежі приводяться в дію відповідним давачем (сповіщувачем), або спонукальним пристроєм, або людиною. Зараз найбільш широко застосовуються автоматичні установки пожежогасіння, які призначені для виявлення осередку пожежі; забезпечення подачі та випуску вогнегасної речовини в захищуване приміщення; оповіщення про пожежу. Схема, що унаочнює принцип роботи автоматичної установки пожежогасіння, наведена на рис. 4.27.

Як вогнегасна речовина в стаціонарних установках пожежогасіння застосовується вода, піна, порошки, газові та аерозольні вогнегасні речовини. Досить часто для захисту пожежонебезпечних об’єктів використовують спринклерні та дренчерні установки гасіння пожеж водою. У спрощеному вигляді спринклерна установка водяного пожежогасіння (рис. 4.28) містить: джерело водопостачання /; водоживильники 2 із для подачі води під відповідним напором; мережу труб 4 для транспортування води до зрошувачів; зрошувачі 5 для випуску та подачі води до місця виникнення пожежі. У трубах знаходиться вода під тиском, однак її витік за нормальних умов неможливий, оскільки спринклерні зрошувачі закриті легкоплавким замком 4 (рис. 4.29, а). При підвищенні температури до відповідного значення сплав замка розплавляється, і останній випадає зі зрошувача разом з важелями 5 та клапаном 2, що закривав вихід води. Тоді струмінь води подається під тиском у зрошувач і, вдаряючись об розетку І, розбризкується на значній площі. До трубопроводу

Рис. 4.27. Схема, що пояснює принцип дії автоматичної установки пожежогасіння:

1 — резервуар для зберігання вогнегасної речовини; 2 — обладнання для подачі речовини; 3 — пристрій вмикання подачі речовини та системи оповіщення про пожежу; 4 — пристрій виявлення пожежі (давач); 5 — пристрій випуску вогнегасної речовини; 6 — осередок займання; 7 — система оповіщення про пожежу

спринклер прикріпляється штуцером 3. Як тільки відкривається хоча б один спринклер, то відразу автоматично подається сигнал тривоги пристроями оповіщення.

Таким чином, спринклерні зрошувачі поєднують функції давачів (сповіщувачів) і пристроїв, що забезпечують випуск та рівномірне зрошування водою захищуваної площі підлоги в місці виникнення пожежі.

Спринклерні установки водяного пожежогасіння залежно від температур у захищуваному приміщенні поділяють на водозаповнені (для приміщень з мінімальною температурою повітря 5 °С та вище), водоповітряні та повітряні (для неопалювальних приміщень).

У спринклерних установках спрацьовують лише ті зрошувачі, що знаходяться в зоні високої температури (осередку пожежі). Крім того, вони характеризуються досить високою інерційністю — спрацьовують лише через 2-3 хв від моменту підвищення температури в приміщенні. Іноді така інерційність є неприпустимою, а подачу води необхідно здійснити відразу на всю площу приміщення. У таких випадках застосовуються дренчер-ні установки, в яких замість спринклерних зрошувачів встановлені дренчери — від

Рис. 4.28. Схема спринклерної установки

криті зрошувачі без легкоплавких замків (рис. 4.29, б). Вода в дренчер надходить через штуцер 3, і розбризкується розеткою 1, яка утримується дужками 2. За звичайних умов вхід води в мережу водопровідних труб із дренчер-ними зрошувачами закритий запірним клапаном вузла керування, який у випадку пожежі відкривається автоматично (від автоматичних пожежних сповіщувачів, спонукальної системи з легкоплавкими замками, технологічних давачів) чи вручну (дистанційний або місцевий пуск). При цьому відразу вода подається через дренчерні зрошувачі в захищене приміщення, в якому виникла пожежа. Одночасно через оповіщувачі (динаміки) подається сигнал тривоги.

Читайте также:  Установка лотков для сточных вод

Для більшості промислових будівель, споруд, відкритих технологічних комплексів протипожежний захист досягається за допомогою автоматичних установок водяного, пінного, газового та порошкового пожежогасіння агрегатного типу. Проте існує дуже багато пожежонебезпечних об’єктів, невеликих за площею та об’ємом, для яких з технічних або економічних причин застосування цих установок є недоцільним, оскільки вони мають у своєму складі великогабаритні контрольно-пускові вузли, насосні агрегати, трубопровідні мережі. Саме для таких об’єктів розроблені й успішно застосовуються принципово нові стаціонарні засоби пожежогасіння, а саме модульні установки пожежогасіння — нетрубопровідні автоматичні установки пожежогасіння, які передбачають розміщення резервуара з вогнегасною речовиною та пусковим пристроєм безпосередньо в захищуваному приміщенні. До них належать, зокрема, малогабаритні модульні автоматичні установки пожежогасіння типу ПУМА-12П зі зарядом вогнегасного порошку (захищуваний об’єм — до 50 м3) та імпульсний самоспрацьовувальний порошковий модуль «Буран». Останній являє собою металеву півсферу, заповнену вогнегасним порошком (маса 2 кг). При досягненні температури в зоні його встановлення 85-90 °С відбувається імпульсний викид вогнегасного порошку і ліквідація займання у захищуваному об’ємі. Передбачено також спрацювання модуля від пожежного сповіщувача чи ручної кнопки.

До пересувних пожежних засобів належать пожежні машини, потяги, катери, літаки, танки, а також пожежні авто насоси та мотопомпи.

Рис. 4.29. Зрошувачі: а — спринклерний; б — дренчерний

Первинні засоби пожежогасіння призначені для ліквідації невеликих осередків пожеж, а також для гасіння пожеж на початковій стадії їхнього розвитку силами персоналу об’єктів до прибуття штатних підрозділів пожежної охорони. До первинних засобів пожежогасіння належать вогнегасники, пожежний інвентар (бочки з водою, пожежні відра, ящики з піском, совкові лопати, покривала з негорючого теплоізоляційного полотна, грубововняної тканини або повсті) та пожежний інструмент (гаки, ломи, сокири тощо). Як правило, пожежний інвентар та інструменти, а також вогнегасники розміщуються на спеціальних пожежних щитах (стендах). Такі щити (стенди) встановлюються на території об’єкта з розрахунку один щит (стенд) на площу 5000 м2. На видних місцях об’єкта відповідними знаками позначають місце знаходження пожежного щита (стенда) чи вогнегасника.

Досить часто як первинні засоби пожежогасіння використовують вогнегасники, які характеризуються високою вогнегасною спроможністю та значною швидкодією. За способом транспортування вогнегасної речовини вогнегасники випускаються двох видів: переносні (об’ємом корпуса до 10 л; масою не більше 20 кг) та пересувні (об’ємом корпуса понад 25 л на спеціальних пристроях з колесами). Вибір виду вогнегасника обумовлюється розмірами можливих осередків пожеж. При значних розмірах останніх рекомендується встановлювати пересувні вогнегасники (рис. 4.30).

Створення надлишкового тиску, завдяки якому здійснюється викидання вогнегасної речовини з вогнегасника може здійснюватись: газом — витискувачем, що знаходиться в окремому малолітражному балоні, який може бути розміщений як усередині, так і зовні корпуса вогнегасника; газом-витискувачем, що знаходиться в корпусі вогнегасника (закачні); газом, що утворюється в результаті хімічної реакції газогенерувального елемента вогнегасника.

Залежно від вогнегасної речовини вогнегасники поділяють на: водяні; водопійні (повітряно-механічна піна); газові (вуглекислотні, хладонові); порошкові; комбіновані (піна — порошок).

Водяні вогнегасники (ВВ-5, ВВ-10) застосовуються у тих же випадках, що й вода. У корпусі вогнегасника знаходиться заряд води чи води з добавками.

Водопійні вогнегасники (ВВП-б, ВВП-9, ВВП-12) застосовуються для гасіння ЛЗР, ГР та твердих горючих матеріалів. їх не можна застосовувати для гасіння лужних та лужноземельних металів і їх карбідів, а також електроустановок, що знаходяться під напругою, оскільки до складу піни входить вода.

Зарядом вогнегасника водопійного ВПП-9 (рис. 4.31, а) є 6 %-ний водяний розчин піноутворювача, що знаходиться в корпусі. Надлишковий тиск, завдяки якому водяний розчин піноутворювача виходить (витискається) із корпуса вогнегасника, створюється вуглекислотою, яка у зрідженому стані знаходиться в балончику. Повітряно-механічна піна утворюється в піногенераторі, де розчин, що виходить із корпуса через сифонну трубку та рукав, змішується з повітрям.

Для приведення вогнегасника в дію необхідно видалити чеку, що запобігає випадковому спрацюванню вогнегасника, і натиснути пускову кнопку. При цьому опускається шток з голкою і проколює мембрану балончика. Далі, спрямувавши на осередок вогню піногенератор, необхідно натиснути на важіль, який відкриває клапан, і вогнегасна речовина подається на осередок пожежі.

Для припинення подавання вогнегасної речовини необхідно відпустити важіль. Запобіжний клапан запобігає перевищенню тиску в корпусі вогнегасника вище допустимого.

Порошкові вогнегасники (ВП-2, ВП-3, ВП-4, ВП-10, ВП-100) є універсальними та характеризуються широким діапазоном застосування. На відміну від інших видів вогнегасників, ними можна гасити лужні та лужноземельні метали та їх карбіди. Надлишковий тиск у корпусі для виштовхування через насадку-розпилювач порошку у вогнегаснику ВП-2 (рис. 4.31, б) створюється вуглекислим газом, який у зрідженому стані знаходиться в балончику. Приведення вогнегасника в дію здійснюється аналогічно попередньо розглянутому вогнегаснику.

Вуглекислотні вогнегасники (ВВК-1,4, ВВК-2, ВВК-3,5, ВВК-5, ВВК-80) застосовуються для гасіння легкозаймистих та горючих рідин, твердих горючих матеріалів, електропроводок, що знаходяться під напругою

Рис. 4.30. Пересувний вогнегасник ВВ-80: /- балон; 2 — колесо; 3 — раструб; 4 — опора; 5 — шланг; 6 — запірно-пусковий механізм; 7 — рама; 8 — кожух

Рис. 4.31. Водопінний та порошковий переносні вогнегасники: а — вогнегасник водопінний ВПП-9:

1 — корпус; 2 — сифонна трубка; 3 — балончик; 4 — ручка; 5 — важіль керування клапаном; 6 — пускова кнопка; 7 — рукав; 8 — піногенератор; 9 — запобіжник; 10 — запобіжний клапан;

б – вогнегасник порошковий ВП-2: 1 — корпус; 2 — балончик; 3 — сифонна трубка; 4 — насадка-розпилювач; 5 — пускова кнопка; 6 — запобіжна чека; 7 — важіль керування клапаном; 8 – ручка.

а також цінних предметів. Їх не можна використовувати для гасіння гідрофільних ЛЗР (спирти, ацетон тощо), в яких С02 добре розчиняється, лужних та лужноземельних металів, тліючих речовин (відсутнє змочування), а також речовин, які можуть горіти без доступу повітря (целулоїд, магній, перекиси та ін.).

У вогнегаснику ВВК-2 (рис. 4.32, а) вуглекислота знаходиться в корпусі (товстостінний металевий балон) у зрідженому стані (вуглекислота переходить у зріджений стан при високому тиску). У разі натискання на важіль керування клапаном вуглекислота під тиском виходить у раструб, де в результаті різкого розширення (у 500 разів за об’ємом) та швидкого випаровування утворюється снігоподібна маса з температурою близько -70 °С.

Хладонові (аерозольні) вогнегасники (ВАХ, ВХ-3, ВХ-7) призначені для гасіння електроустановок під напругою до 380 В, різноманітних горючих твердих та рідинних речовин, за винятком лужних та лужноземельних металів та їх карбідів, а також речовин, що здатні горіти без доступу повітря. Як вогнегасна речовина у хладонових вогнегасниках використовуються галогено-вуглеводні (бромистий етил, хладон 114В2, тетрадиброметан та ін.), які при виході з вогнегасника створюють струмінь із дрібнодисперсних краплин. Тому, на відміну від вуглекислого газу, галогеновуглеводними можна гасити тліючі матеріали (бавовна, текстиль, ізоляційні матеріали).

Рис. 4.32. Газові переносні вогнегасники: а — вогнегасник вуглекислотний ВВК-2:

І — корпус; 2 — сифонна трубка; 3 — запобіжна мембрана; 4 — запобіжна чека; б — важіль керування клапаном; 6 — ручка; 7 — раструб;

б — вогнегасник хладоновий ВХ-3; / — корпус; 2 — сифонна трубка; 3 — ручка; 4 — важіль керування клапаном; 5 — запобіжна чека; 6 — насадка-розпилювач

Хладонові вогнегасники (див. рис. 4.32, б) являють собою циліндричні сталеві тонкостінні балони (хладони переходять у зріджений стан при невисокому тиску), в горловини яких встановлені запірно-пускові пристрої. Для створення надлишкового тиску, завдяки якому вогнегасна речовина виходить із насадки-розпилювача, в балон закачують стиснуте повітря.

Вибір типу та визначення необхідної кількості вогнегасників для оснащення приміщень відбувається відповідно до Правил пожежної безпеки в Україні з урахуванням їх вогнегасної здатності, граничної захищуваної площі, категорії приміщень за вибухопожежною та пожежною небезпекою, а також класу можливої пожежі. Вогнегасники розміщуються в легкодоступних та помітних місцях, захищених від прямого потрапляння сонячних променів і безпосереднього впливу опалюваних та нагрівальних приладів.

Цифра у маркуванні вогнегасника означає масу вогнегасної речовини у кілограмах, що міститься у його корпусі.

Відповідно до ДСТУ 3675-98, вогнегасники всіх типів повинні проходити технічне обслуговування на спеціалізованих підприємствах у термін, установлений згідно з експлуатаційною документацією, але не рідше одного разу на два роки.

Для подачі необхідних об’ємів у будь-який період доби для гасіння пожежі у населених пунктах та об’єктах, що знаходяться на їх території, необхідно передбачити протипожежне водопостачання, під яким розуміють комплекс інженерно-технічних споруд, призначених для забирання і транспортування води, зберігання її запасів та використання для пожежогасіння. На промислових підприємствах протипожежний водогін, як правило, об’єднується з господарсько-питним чи виробничим водогоном. У деяких випадках дозволяється подавати воду для гасіння пожежі з водоймищ (озера, річки, водосховища), що знаходяться поруч, за допомогою насосів. При неможливості, недоступності чи недоцільності отримання води із водогону або водоймищ створюють недоторканний запас води в спеціальних пожежних резервуарах або ємкостях. Кількість води, необхідна для гасіння пожежі, визначається залежно від об’єму будівлі, ступеня її вогнестійкості та категорії за вибухопожежною та пожежною небезпекою. Наприклад, для виробничих будівель І та П ступеня вогнестійкості категорій А, Б (вибухопожежонебезпечні) та В (пожежонебезпечна) витрати води на зовнішнє пожежогасіння приймаються при об’ємі будівлі: до 5 тис. м3 — 10 л/с; 5-20 тис. м3 — 15 л/с; 20-50 тис. м3 — 20 л/с; 50-200 тис. м3 — 30 л/с і т. ін.

Відповідно до СНиП 2.0402-84, при розрахунках недоторканного пожежного об’єму води в резервуарах тривалість гасіння пожежі повинна становити З год, а для будівель І і П ступеня вогнестійкості з негорючими несучими конструкціями з виробництвом категорії Г і Д — 2 год.

Протипожежні водогони залежно від місця прокладання поділяються на зовнішні та внутрішні, а за тиском у них — на водогони низького та високого тиску (рис. 4.33):

Рис. 4.33. Загальні схеми подачі води від зовнішнього протипожежного водогону високого (а) та низького (б) тиску: 1 — гідрант; 2 — пожежна колонка; З рукавна лінія; 4 — пожежний ствол; 5 — пожежний автомобіль

На зовнішніх протипожежних водогонах (рис. 4.34) облаштовують підземні чи наземні (для південних регіонів країни) гідранти (спеціальні пожежні крани). Як правило, в населених пунктах і на території підприємств встановлюють підземні гідранти, які не замерзають узимку і не перешкоджають руху транспорту та людей.

Рис. 4.34. Схема зовнішнього протипожежного водогону підприємства:

1 — міський водогін; 2 — запасні резервуари води; 3 — насосна станція;

Пожежні гідранти розташовують уздовж автомобільних доріг на відстані 150-200 м один від одного, не ближче 5 м від зовнішніх стін будівель і не далі 2,5 м від краю проїжджої частини дороги. Для швидкого знаходження гідрантів у темний період доби чи зимову пору року біля місць їх розташування встановлюють відповідні покажчики (згідно з ГОСТом 12.4.009-83) або роблять написи «ПГ» з відповідними цифровими позначеннями на стінах будівель червоною чи флуоресцентною фарбою.

Для гасіння пожеж водою всередині будівель установлюють внутрішні пожежні крани (рис. 4.35), які знаходяться у вбудованих або навісних шафках червоного кольору з написом «ПК» на дверцятах.

Пожежні крани розміщують на висоті 135 см від рівня підлоги біля входів, у коридорах, вестибюлях, проходах та всередині приміщень на видних та легкодоступних місцях. їхнє взаємне розташування має бути таким, щоб гарантувати зрошення кожної точки захищуваного приміщення (рис. 4.36). При цьому повинна виконуватися вимога стосовно дотикання компактних частин струменів від двох суміжних пожежних кранів у найвіддаленішій і найвищій точці приміщення, що обслуговується цими кранами. Така точка називається диктуючою (д. т.).

Кількість струменів від пожежних кранів у будівлі визначається відповідно до чинних будівельних норм (СНиП 2.04.01-85).

Дата добавления: 2014-01-04 ; Просмотров: 2286 ; Нарушение авторских прав?

Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет

источник

Добавить комментарий